Я не хочу замінювати вершкове масло на спред, як роблять майже всі. Не хочу економити на їжі — бо це головне. Нам кажуть, що у нас найсмачніша кава у Львові — бо вона просто якісна. Нам просто не байдуже.
Я не уявляю як ми замінюємо все це на сміття і просто спокійно працюємо. Як всі. Мабуть це і є бізнес, але я просто не можу. Оренда, податки, продукти, розхідники, зарплати.. це все про що я можу думати. Ми в боргах вже кілька місяців і це велика сума. Я не отримую нічого з КІІТ наразі і просто працюю, намагаючись вирватися з цього кола. Решті людей зарплати сплачуються вчасно, тому, мабуть, для них це повідомлення буде несподіванкою.
Але я мушу спробувати, бо така реальність. Щоночі — під тривоги чи без — я засинаю з цим, і з цим прокидаюсь. Мабуть це реалії малого бізнесу в Україні. Але протриматися 3.5 роки на такому рівні і все? Я не вірю. Я не хочу вірити.
КІІТ був заснований як спосіб вберегти психіку від наслідків початку великої війни, вберегти себе і рідних. Працювати і ще раз працювати — це все, що ми робили. Для мене особисто це був спосіб не втратити залишки минулого життя, після втрат дому і містера Кота. КІІТ — це памʼять. Це надія.
Я не знаю як звертатися до вас. Мені соромно. Мені дуже соромно. Я не зміг змусити себе знімати відео, як раніше. Просто не можу.
Я думав, що робота на виснаження — це і є порятунок. Мабуть я помилявся.
Не знаю, що ще казати. Але зараз мені потрібно сплатити кредити і вибратися з цього кола. Змінити і КІІТ і себе, адаптуватися під нову реальність. Ніщо не вічне, я знаю. Але зараз?! Після всього через що довелося пройти? Я не вірю, що це було просто так і КІІТ чекає такий фінал.
Я так часто думав, що.. ну нехай. Ну закриємося, більшість не витримує у Львові і року — так нам всі казали. Але був рік. Було два. Було три. Тепер пішла друга половина четвертого. Невже це все було марно? Невже якість і чесність не важливі в цьому світі? Я не хочу щоб це було правдою.
Мене часто питають близькі — навіщо ти все це продовжуєш, якщо це так важко. Маючи вже такий колосальний досвід в цій сфері, ти міг би давно піти просто працювати на когось. Туди, де є бюджети. Туди, де ти не будеш сам готувати пиріжки о 2 ночі, а потім зранку іти на зміну, бо когось треба підмінити, а грошей на адміністратора у вас немає. Мабуть це було б легше.
Було б легше просто продовжувати випускати відео на Ютуб, маючи майже 700 тис. підписників на Голодному Мужчині. Чому ти не робиш як інші? Ну зроби вигляд, що нічого не відбулося і просто знімай собі далі. А я не можу. Ті кадри з минулого життя — ніби й не з мого життя. Ніби цього ніколи й не було. Я відчуваю себе винним за все, хоча і розумію, що нічого не міг вдіяти. Я не знаю коли пройде цей біль і чи пройде взагалі. Я ненавиджу себе за це. Що не можу забути і не можу просто іти далі. Я думаю про це, так. Думаю, але не йду.
Я просто не уявляю як можна полишити КІІТ і хоча б не спробувати ще раз. Мабуть, це буде таки остання спроба. Хто дивився повне відео на Ютуб-каналі КІІТ, той зрозуміє, певно. Хоча я сам себе інколи не розумію. Але я знаю одне: кожен із нас тримається за щось своє. За рідних. За спогади. За мрію, яку ще не вдалося здійснити. Кожен день ми вибираємо не зламатися. І кожна людина важлива. Кожна тваринка важлива. Кожна мрія важлива.
Можливо все закінчиться і дуже скоро, я не знаю. Можливо КІІТ не буде. Але я хоча б знатиму, що спробував. Це єдине, що у мене ще не відняли. У нас.
Бо я щиро вірю, що люди, які приходили у КІІТ — люди, які куштували той шматок цибулевого пирога, пили чашку какави та бачили силует Кота у літері К — ті люди теж зрозуміють мене. Є речі, за які варто боротися. І у кожного своя боротьба.
Я не зміню світ, я це знаю — я лише намагаюся робити своє, як можу. А КІІТ точно цього вартий. Бо він як раз про «людське» в ці нелюдські часи. І я дуже сподіваюся, що не тільки для мене.
#живиКІІТ
Будь ласка!
🔗 Банка: https://send.monobank.ua/jar/3n6LbqKuss
💳 Моно: 4441 1144 2546 1892 (Сергій Стоян)
💳 Приват: 4149 4390 2475 1400 (Сергій Стоян)
📧 PayPal:
[email protected]
