📘 "Амадока"
👤 Софія Андрухович
⭐️ оцінка: 5 Петрових з 5
💬 враження: світ ловив мене, та [не] спіймав
фанфект про пам'ять: кожне пригадування - це насправді нове створення. коли ми щось згадуємо, то мозок не дістає з архіву готовий відеозапис, а щоразу реконструює його під впливом безлічі нових факторів. щось може загубитись, щось додатись - і ми про це навіть не дізнаємось.
головний герой "Амадоки" втрачає пам'ять після важкого поранення в зоні АТО. документів при ньому не знаходять, а понівечене до невпізнаваності обличчя зводить нанівець усі спроби дізнатись, хто ж він такий.
але раптом в лікарні з'являється Романа, яка запевняє, що це Богдан, її загублений на війні чоловік, і вона його безсумнівно впізнала. Романа забирає чоловіка додому і намагається чи то відновити, чи то заново збудувати пам'ять Богдана про його минуле.
друга частина "Амадоки" - це трохи сімейна сага про родину Богдана, яка мешкала на Галичині і пережила Другу світову. коли німецькі війська зайшли в місто Бучач, кількість євреїв там була навіть більшою, ніж українців; але це співвідношення швидко змінюється шляхом Голокосту, участь в якому брали не лише німці.
третя частина вважається найважчою, адже є, по факту, есеїстикою на тему розстріляного відродження. авторка вибудовує оповідь навколо любовного трикутника "Петров-Зеров-Софія", переповідаючи нам десятки фактів, які все одно не дають чітких відповідей.
кожна частина книги нагадує, що ми живемо серед міфів про самих себе - народ-борець, народ-жертва; узагальнюємо та викидаємо те, що неприємно згадувати; часто настільки прагнемо заповнити білі плями, утворені насильницьким вириванням цілих шматків, що готові слухати будь-якого оповідача або навіть добровільно обираємо амнезію.
пам'ять складає ідентичність, ідентичність складає історію, історія створює пам'ять - коло замикається, і ми всередині нього. "Амадока" змушує нас звернути увагу на те, що зазвичай лишається за дужками: чи достатньо точно ми пам'ятаємо? хто розповів нам те, що ми запам'ятали? і що буде, якщо забути?
ця історія написана дуже естетично та візуально: описи, характери і події постають перед нами детальними та об'ємними в усій своїй неоднозначності. тут встигають з'явитись і філософ Сковорода, і скульптор Пінзель, і цадик Баал Шем Тов, кожен з яких є лише маленьким уламком теми пам'яті. "Амадока" не читається швидко, але натомість дає багато ідей для роздумів.
для мене виявились неочікувано близькими символічні образи "Амадоки"; думаю, що, на жаль, не тільки для мене. тому що це не лише про війну, Голокост чи репресії - це про нас, про нашу багаторазово розібрану і заново зібрану пам'ять.
#душніла_прочитала
