Архівне з 2022. UA / DE (переклад німецькою Каті Бруннер)
/ UA /
Тонкі нитки відстаней натягуються
і обриваються,
залишаючи позаду близьких незнайомців або
незнайомих близьких, відтак
заплющуєш очі,
розплющуєш,
заплющуєш.
Простір зовсім інакший,
наче минули епохи
й світи.
А ти:
ТИ – дощ, ти вода, ти подоба води
(вдаряється крапля залізна об камінь –
і пусто, і пусто від тиші єси).
Отрута і сік
стікають із кутиків скривлених губ,
вповзають під одяг, мов змії,
стискаючи тепле ніщо між пустої нудьги:
до ранку лишається темрява ночі
і присмак заліза –
ти ґудзик,
пришитий до тіла-матерії
міста, що тягнеться вниз.
Per aspera до пекла.
Ab ovo.
Холодні гранітні будівлі із дерева й ґрунту – звідсіль
насідають птахи.
Камера. Кадр.
Ти ще не ти.
Тоді
згадуєш Ікара.
Просиш за нього в його померлого бога, мовляв,
вбережи, захисти, не убий.
Але бог затуляє вуха
тілами тих, хто впав,
обпаливши крила,
засліплює очі глиною з ребер.
Мовчить милосердно. Мовчить.
Око звикає до зміни ландшафтів.
До брудних вікон і заплутаних думок.
До холоду літніх ночей.
До відсутності.
До наявності.
До світла і темряви.
Тоді усвідомлюєш, що звикнути можна насправді до всього.
Навіть до найгіршого.
Передчуття втрат – лише впевненість у тому, що вони будуть.
Залишається чекати на Ґодо-бога. Але без Естраґона.
І навіть без Володимира.
Наодинці з мотузкою, яку залишили на дереві.
Ти?
***
/ DE /
Dünne Fäden der Distanz werden gezogen
und reißen ab,
hinterlassen nahestehende Unbekannte oder
unbekannte Nahestehende, du
machst die Augen zu,
machst sie auf,
machst sie zu.
Der Raum hat sich komplett verändert,
als vergingen Epochen
und Welten.
Und du:
DU bist Regen, du bist Wasser, du scheinst Wasser zu sein
(der eiserne Tropfen schlägt auf den Stein –
und es ward leer so leer vor Stille).
Giftige Säfte
laufen aus den Ecken verzogener Lippen,
kriechen wie Schlangen unter die Kleidung,
würgen das warme Nichts in leerer Langeweile:
bis zum morgen bleibt die Dunkelheit der Nacht
und der Beigeschmack von Eisen –
du bist ein Knopf,
genäht an den Körper, die Materie
der Stadt, die es nach unten zieht.
Per aspera in die Hölle.
Ab ovo.
Kalte Granithäuser aus Holz und Erde – in Scharen
stürzen Vögel von da herab.
Kamera. Klick.
Du bist noch nicht du.
Dann
denkst du an Ikarus.
Du betest für ihn bei seinem toten Gott, sowas wie,töte nicht, sondern bewahre und schütze ihn.
Аber der Gott hält sich die Ohren zu
mit den Körpern jener, die sich die
Flügel verbrannten und fielen,
er verdeckt die Augen mit Lehm von den Rippen.
Er schweigt barmherzig. Er schweigt.
Das Auge gewöhnt sich an die Wechsel in der Landschaft.
An schmutzige Fenster und verwirrte Gedanken.
An kalte Sommernächte.
An die Abwesenheit.
Ans Dasein.
An Licht und Dunkel.
Dir wird bewusst, dass man sich tatsächlich an alles gewöhnt.
Selbst an das Schrecklichste.
Die Vorahnung von Verlusten ist einzig die Gewissheit, dass sie kommen.
Es bleibt nur auf Godot zu warten. Aber ohne Estragon.
Und sogar ohne Wladimir.
Allein mit dem Strick, den sie am Baum zurückließen.
Du?
25.07–31.07.22
***
Залишаю голосове зі своєю начиткою вірша в німецькому перекладі)
Вибачєйте за slavic акцент, але що маємо
