«не хочу здатися жорстокою, але за тобою не сумуватимуть», — подумала вона.
ми таки кудись прийшли. два останні розділи «друга» сіґрід нуньєс не витягли його на рівень книжки, яка мені справді подобалася б, але таки покращили враження, то було б непорядно про це не розказати після вчорашнього допису.
«друг» — це книжка про втрату. і про те, що загальна гімняність близьких людей не те щоб обов'язково заважає нам тужити, коли ми їх втрачаємо. чи розуміє нараторка, що її друг не дуже добре поводиться зі своїми дружинами, коханками і студентками? та цілком. чи це розуміння якось впливає на її стосунки з цим другом? та не сильно. чи усвідомлює вона, що і з нею він дружить якось криво? власне, під кінець книжки починає здаватися, що нарешті так — але, може, то я занадто хотіла це прочитати.
утім, чималий плюс книжки полягає в тому, що на сюжет про ці стосунки в ній відведено вкрай небагато місця. нараторка багато цитує (мені завжди трошки бентежно, коли цитати й парафрази чужих текстів виявляються найкращим, що є в книжці, але ж треба брати насолоду від тексту, де її дають), роздумує про літературу й кіно, фіксує події довкола себе, залучається у проєкт, який працює з травмованими жінками (може, він трошки відкриває їй очі на поведінку друга?), вигулює пса, зрештою записується на психотерапію і туди ходить. якось живе, а може, навіть зцілюється.
а ще «друг» — це книжка про втрату культурної релевантності. і нараторка, і її друг викладають письменницьку майстерність — і намагаються осмислити нові запити, із якими приходять студенти (а частіше — студентки). тобто це нараторка намагається, а от він не розуміє, якого біса історії (і потреби) білих чоловіків у певних середовищах більше не привілейовані. мені здається, що року божого 2018-го, коли книжка вийшла, про це вже достатньо говорили, щоб можна було повернути дискусію під якимось цікавішим кутом, але це тема, про яку завжди хтось чує вперше, то бог із ним.
у двох останніх розділах відбулися наративні зміни, які мене дуже потішили, але сховаю їх під спойлери, щоб, у разі чого, не псувати вам ефекту.
у другому з кінця розділі ми виходимо на метарівень: тут нараторка чи то уявляє, що її другові не вдалося накласти на себе руки, тож тепер вони сидять і говорять про причини його відчаю, культурні зміни та її стратегії писання книжки про нього; чи то відгортає завісу над сконструйованістю решти оповіді, яка виявляється мисленнєвим експериментом про те, що було б, якби друг таки помер. тут, власне, з'являються фраза з початку допису й відчуття, що нараторка близька до думки: якщо ти не можеш писати, не трахаючи студенток, то, може, і не треба. я не певна, що будь-яка з інтерпретацій розділу якось сильно впливає на решту історії, але він цікавий.
а потім змінюється наративний фокус. досі нараторка зверталася на «ти» до покійного друга й говорила «він» про пса; в останньому ж розділі пес стає «ти», а його колишній власник — «він». на терапію нараторка, до речі, потрапляє таки завдяки псові: їй треба вдати, що собака в неї службовий, для підтримки в депресії, щоб їх не виселили з квартири, а психотерапевт і не заперечує. зрештою містифікація виявляється правдою. це дуже гарно зроблено.
найбільше в цьому всьому мене засмучує, що в світі тексту взагалі нема проблем зі зникомою соціальною відповідальністю нараторки: звісно ж, не страшно, що її друг трахав студенток, бо всі так робили (чи принаймні хотіли), та й студентки досі самі на нього вішаються, щоб добитися якихось бонусів; звісно ж, ніхто в будинку, де заборонено тримати псів, не проти її вісімдесятикілограмового собаки, навіть коли він лишається сам і виє; звісно ж, студентам не шкодить, що викладачка семестр думками відсутня на заняттях. і це вже дуже складно пояснити ненадійністю чи неоднозначністю нараторки — схоже, це проблема зі світоглядом самого наративу (і зовсім інша, значно ширша історія).
