Феномен українського навколофутболу пройшов складний шлях еволюції. Коріння української ультрас-культури сягає Великої Британії та Італії, які дали світові дві різні моделі вболівання: британський жорсткий кежуал-хуліганізм із його акцентом на кулачних боях, протистоянні фірм, закритості та специфічному стилі одягу, а також італійську модель ультрас із яскравим перформансом, банерами, фаєрами та потужним візуальним супроводом.
Українські фанати наприкінці дев'яностих та на початку двотисячних років активно переймали ці елементи, проте наклали їх на власну соціально-політичну реальність, де ключовим фактором став пошук ідентичності. У процесі цього формування в українському навколофутболі практично одразу й беззаперечно прижилися саме праві та праворадикальні ідеології, тоді як ліві погляди були повністю відкинуті та маргіналізовані.
Це пояснюється тим, що ліва ідеологія в українському контексті тривалий час асоціювалася з радянським минулим, нав'язаним комунізмом та постсовковим ностальгійним вектором, що викликало природне відторгнення у бунтарської та контркультурної молоді, яка шукала радикального протиставлення системі.
Всі ідеології правого толку — від поміркованого націоналізму до традиціоналізму та радикального етнонаціоналізму — стали для фанатських трибун ідеальним інструментом самовираження, оскільки пропонували культ сили, дисципліни, вірності своїй зграї та захисту власної території, що ідеально резонувало із суттю навколофутбольних протистоянь.
Стадіонні сектори перетворилися на праве крило, яке виховувало молодь у дусі поваги до національних героїв та мілітаризму, формуючи чітке протистояння будь-яким проявам проросійських чи ліворадикальних рухів на вулицях міст.
Ультрас України брали участь у багатьох політичних та силових сутичках. У квітні 2001 року ультрас київського «Динамо» були на боці опозиції, яка виступала проти президента Кучми. Ультрас різних міст України з березня 2011 року активно виступали проти арешту Сергія Павличенка, звинуваченого в участі у вбивстві судді Зубкова, хоча, за описами свідків, убивцям було близько тридцяти років. Після винесення 2 жовтня 2012 року обвинувального вироку ультрас київського «Динамо» опублікували звернення до вболівальників та народу України.
Під час Революції Гідності саме ультрас стали головним силовим щитом Майдану, захищаючи протестувальників від «Беркута» та проплачених тітушок у Києві, а згодом розгорнули запеклу боротьбу проти сепаратизму в регіонах.
У Харкові ультрас «Металіста» брали участь у вуличних боях, протистоячи проросійським мітингувальникам та спробам штурму ОДА, а в Одесі фанати «Чорноморця» разом із представниками націоналістичних рухів 2 травня 2014 року вступили в сутички з учасниками «Антимайдану». Подібні сутички відбувалися в Донецьку, Луганську та інших містах, де навколофутбольна молодь виявилася однією з організованих сил, здатних чинити опір проросійським формуванням.
Українські ультрас проводили масштабні перформанси та акції на підтримку України. Зокрема, ультрас різних клубів провели видовищну акцію на Пішохідному мосту столиці, яка вкотре продемонструвала їхню єдність та патріотичну позицію. Багато вболівальників зібралися разом, щоб запалити сотні фаєрів, перетворивши міст на суцільну вогняну лінію. Яскраве піротехнічне шоу супроводжувалося розгортанням величних банерів, прапорів та потужним скандуванням патріотичних гасел, що відлунювали над Дніпром.
Кадри з палаючим мостом миттєво облетіли соціальні мережі, викликавши хвилю захоплення серед користувачів та продемонструвавши, що фанатський рух залишається важливою складовою громадянського суспільства та потужним голосом своїх прихильників.
Коли протистояння переросло в АТО, ультрас масово рушили на фронт, створюючи власні добровольчі формування та вступаючи до вже існуючих підрозділів.
Фанати «Металіста», «Динамо», «Дніпра», «Шахтаря» та інших клубів сформували значну частину добровольчого руху, зокрема долучалися до «Азову» (згодом — полку та бригади), брали участь у створенні батальйону «Дніпро-1», ДУК «Правий сектор», «Донбас» та інших підрозділів.
