В юності я, як і багато інших мальчиков со взором горящим, був трансгуманістом. Планував розфасувати себе на деталі та постійно оновлювати компоненти. Ну, відповідно до олімпійського принципу: бистріше, вище, сильніше. Ну і шоб не вмирать, канєшно. Час навчив, що єдина формула, на яку може розраховувати людство, це параолімпіада. Смерті я і нині боюсь (а хто не боїться, той вийобується; час настане, і ти зассиш), але вічне життя більше не здається безтурботною концепцією.
Чому? Бо я не вірю в інженерні рішення. Точніше, переконаний в їх критичній обмеженості. Ми, звичайно, можемо в перспективі замінити наші кінцівки на щось більш шарнірно-прогресивне, це досяжна рамка. Все, що стосується грубого світу, ми, з б-жою поміччю, здатні підкорити. Та весь цей нейронний пакет, що визначає нас як сутностей, якісно покращити не зможемо. Брудними руками не провести операцію; пацієнт позбавиться джерела проблеми, та помре від сепсису. Наша свідомість — це дослідник та досліджуваний у двоособовій єдності. Всі спроби перевизначити себе з середини коробки приречені на деформацію біологічною прошивкою. Відшумів пафос Великої французької революції з її людиною раціональною. Ті ж якобінці показали, як гуманістична інтенція свідомого здатна топити світ в макабричному танку несвідомого. Та й далі прикладів вистачало, дистильовано інженерні концепції кращого світу породили лише кадаврів. Звичайно, можна сказати, що то просто помилка обчислень, і треба ще разочок запустити машинку. Й наступного разу все буде тіп-топ. Just one more time, bro, please, just one more time, I beg you, bro. Але найсмішніші люди — якраз технобро та раціоналізатори, що освячують власні делюзії дрочем на вихолощені від мінливих емоцій судження. Але емоцій там дохуя. Це як сказати "тільки не ображайся, проте" і далі насипати образливого. Меседж не зміниться, але від звинувачень в хамстві отримаєш формальний захист (тому пасивна агресія — найгірша форма агресії, бо уникає реакції). Класична економіка по Рікардо провалюється, коли будує очікування на раціональних діях людини. Довелося мутити поведінкову економіку, щоб пояснити дивні ринкові флуктуації.
Ба більше, у свій час навіть ШІ ми пробували будувати на базі формальної логіки. Якщо А, то Б. Обісрались, канєшно. Цей підхід був популярний у 1950-1980-х роках, поки його не замінила біологічна концепція: просто емулюємо наші власні нейронні мережі, а там воно якось буде. І це спрацювало (на жаль). Можна скільки завгодно тішити себе уявленнями, що ми строгі аналітичні машини, але по факту наше мислення працює як система звʼязків різної інтенсивності (ваг). Більше про це можна послухати, наприклад,
https://www.youtube.com/watch?v=l6ZcFa8pybE. Тобто, виходить, що найгеніальніше наше творіння, як завжди, було підглянуто в сліпої матінки природи. А потім ці кублища нейронів полізуть полірувати наші власні моделі. Що може піти не так?
Я далекий від ідеї, що з поточним технологічним витком людство повернуло не туди. Насправді ми блукали весь наш путь. Всі інституції, що ми створювали своїми руками, виявлялися неймовірно живучими големами, от тільки вектор володіння отримували не той, який уявляли. Ми експлуатуємо власні базові потреби, знущаючись з невстигаючого за цивілізацією тіла. На тобі, брате, швидких вуглеводів — памʼятаєш, на світанку людства їх споживання давало переваги? А ось тобі еволюційно аномальна поза для сидіння, в якій ти проведеш половину життя. Сосітє, тупі мавпи, ми прокачалися, а у вас хребет не потіче желєйкою (слава індустріальній революції)! Відкритий горизонт як ідеальна дистанція зору — хаха, викусі, природний порядок, тепер маємо нашу власну норму в пів метра і міопію, як комплімент від ресторану! Пройобаний двофазний сон, деформовані стопи, збіднілий мікробіом, дофамінова дрочка і, моє улюблене, всеосяжний колективний невроз, який ми глушимо, звичайно, індивідуальними методами. Треба бути майстром газлайтингу, щоби бачити в цьому прогрес. І тут людина розумна знову мене дивує, бо справляється вона з цією задачою просто єбєйше.
(продовження нижче)
