https://vivat.com.ua/product/bohy-moho-kraiu-duzhe-liubliat-krov/ — Євгенія Кужавська
Слухала в Абук ✨
У Києві відбувається серія вбивств, що нагадують жертвоприношення давнім богам, і розслідувати їх беруться учні української школи — бо хтось же мусить це робити. Але для мене ця історія виявляється зовсім не про розслідування. Детективна лінія тут — радше привід зануритися в атмосферу й епоху, ніж головний рушій сюжету.
Мені дуже сподобалась атмосфера Києва: багато митців, історичних постатей, виставки, музеї, де можна побачити всесвітньо відомі картини. Водночас це світ, у якому поруч існують голод, страти полонених, зникнення людей — і навіть блядський лєнін десь бігає.
Що тут сказати? Історія циклічна, а росія — гімно.
Ця книга написана про реальних людей. Ви можете знати їх з історії або гуглити під час читання: Вероніка Черняхівська, Кость Велігорський, Микола Зеров, Ігор Лоський, Євген Тарнавський та інші. Багато дрібних деталей, які чудово передають той час і людей, що жили тоді.
Не можу не сказати про захват від мови та стилю авторки — хочеться насолоджуватись цією формою. Це дуже красиво. Попри французьку без перекладу: місцями можна зрозуміти по контексту, але є кілька епізодів, де я гадки не мала, про що йдеться.
Мені бракувало більшої кількості акцентів і пояснення, навіщо ми це читаємо. Хотілося, щоб текст спонукав глибше придивитися до історичного періоду та постатей, про які йдеться. Для мене ця книга відкрилась тільки після обговорення.
Натомість експозиція (нехай і прекрасна) займає забагато місця, а обов’язкові елементи дарк-академії та захоплення «Саломеєю» так перетягують на себе увагу, що мені вже було байдуже до вбивств: я хотіла й далі насолоджуватись стилем авторки, відвідувати спіритичні сеанси та міркувати про те, кого із хлопців обере головна героїня і яка доля чекає на її найближчу подругу.
Можливо, авторка й хотіла, щоб ми були в шкурі героїв: думали про буденність, Вайлда, залицяльників, дрібниці — аж поки не стає очевидно, яка катастрофа насувається.
Також дивним здалося вживання фрази «боги мого краю дуже люблять кров» у контексті захисту свого дому. Вибачте, я цього не зрозуміла. Які, в біса, боги?
Перша військова школа вже під Бахмачем. Приносить свої жертви матері-землі. Кривавих ритуалів у нас вдосталь. Боги його краю дуже люблять кров.
Неймовірно влучно було б поєднати фразу «Боги мого краю дуже люблять кров» з розслідуванням, «Саломеєю», давніми богами й подіями 1917 року. Але коли червоні загони Муравйова наближаються до станції Крути, щоб занапастити сотні молодих життів — це не боги люблять кров, а русня.
І головна героїня, маючи нареченого на фронті, вперто повторює цю фразу:
— Я маю провести його на вокзал, він знову їде на фронт, — додає вона.
— Це ж чому? — запитує Міля.
[...]
— Тому що... — і повторює, — «боги його краю дуже люблять кров», Ліпецька. Хтось має їхати на фронт.
Авторка намагається говорити про важливе — історію, пам’ять, людей. Яких забули, а дехто й зовсім не знав.
Після цієї книги я точно хочу освіжити свої знання про ту епоху. Це хороша книга, але хочеться копнути глибше й почитати ще щось на цю тему.
Моя оцінка: ⭐️⭐️⭐️⭐️⭐️
