Ну що, перейдемо до першого розділу? 📖
В ньому ви познайомитеся з Ісадорою та чоловіком на ім'я Вілсон Кернс, який не затримається тут надовго.
— Привіт, янголятко, — привітався він таким фальшиво солодким голосом, що в мене аж око сіпнулось.
— Добрий вечір, — тремтячим голосом відповіла я. Його погляд був настільки голодним, що здавалось, ще секунда і він просто з'їсть мене разом зі стільцем.
— Бачу, твій компаньйон так і не прийшов. Як він міг покинути тебе одну? — Хапун нахилився до мене і від бридкого дихання в мене ледь шкіра не позеленіла. — Бари не найкраще місце для таких дівчат, як ти.
— Він прийде, точно прийде! Дякую за вашу турботу, я йому зараз подзвоню.
Я почала нервово набирати вигаданий номер на клавіатурі телефону.
— Гаразд, чекай його, але якщо набридне, я можу сам скласти тобі компанію.
Я ще раз подякувала, і Кернс змусив себе повернутися до столика, на якому його вже зачекався майже порожній келих пива.
Приблизно хвилин через пʼять я вийшла з бару та рушила до найближчого темного провулку, в надії, що він піде за мною. Довго чекати не довелось, таки сталось, як гадалось.
Покидьок мене наздогнав на машині та ледь не збив. Я встигла тільки закричати, коли бампер його залізяки зупинився менш ніж за метр від того місця, де я стояла. Не втрачаючи часу, Вілсон виліз із водійського сидіння та підійшов до мене.
Він без прелюдій привітливо притис мені до обличчя якийсь брудний шматок тканини, що, напевно, був змочений у хлороформі. Я ледь відчула солодкуватий запах хімікату, бо аромат смердючої ганчірки майже викликав блювоту. Але все ж таки вирішила підіграти, тому кілька секунд сіпалась, і в кінці драматично впала йому на руки. Дійшовши до автомобіля, він закинув мене в багажник, потім сів за кермо і добряче дав газу.
Джентельменом його не назвеш. До того ж, такі як він, ніколи не славилися хорошими манерами.
Вілсон один із тих, хто, мов щур, ховається в тіні поміж двох світів.
Його вид називають хапунами. Це істоти, що викрадають людей, присипляють і харчуються їхніми страхами. Вони живуть серед людей роками, іноді навіть заводять сім’ї. Жертв тримають живими по кілька днів, а то й тижнів — поки ті не згаснуть від голоду, знесилення і безнадії прямо уві сні. Хапуни зазвичай діють тихо, непомітно. Вони вивірені, обережні — як мисливці.
Але цей? Цей був просто занадто тупим. Його викриття було питанням не “чи”, а “коли саме”. Та й зацікавити такого дуже легко, хтивий погляд у барі весь вечір пропалював у мені дірку.
І врешті, коли всі карти було розкрито, обставини для Вілсона змінилися не на краще.
Я витягнула зі кишені його штанів телефон та сховала собі в бюстгальтер, бо власні кишені мій сьогоднішній образ не передбачав.
Нахилившись, прислухалась до його серцебиття — удари ставали все рідшими. Після смерті тіла хапунів розтікаються як морозиво під літнім сонцем, що, до речі, не дуже зручно, бо прибирати ту біомасу доводиться довго. Але в сьогоднішній ситуації така анатомія як ніколи доречна.
Огида до цього виродка зросла, щойно я згадала все, що він зробив. Невідомо скільки людей він довів до смерті в цьому гаражі, скільки жахіть вони пережили в останні дні свого життя. Я глянула на розкладачку і уявила, як на ній могла лежати будь-яка інша жінка або чоловік, будь-хто міг опинитися на моєму місці в цьому гаражі.
На секунду заплющила очі, щоб очистити розум від думок. Схопила Кернса за ногу і відтягнула подалі від воріт.
😉 https://www.wattpad.com/story/406898984?utm_source=android&utm_medium=link&utm_content=story_info&wp_page=story_details_button&wp_uname=MelindaLovegood 😉 https://arkush.net/book/41270 😉 https://lnk.booknet.ua/01kph9an3s7qn9ysmjpz4b5jk0
#читаємокнигу 😉
