Іван родом із Дніпропетровщини. На жаль, сьогодні його містечко активно обстрілюють російські окупанти. Батьки вчасно евакуювалися, а от старенька бабуся категорично відмовилася залишати власний будинок, який тепер періодично залишається без вікон…
Хлопцеві 27 років, сім із яких він у строю нашої бригади. Починав традиційно — зі строкової служби, під час якої підписав контракт. Мотивація тоді була простою: до армії, після закінчення технікуму, співрозмовник працював на шахті, і повертатися до важкої та небезпечної праці під землею не дуже хотілося.
— Хто ж знав, що то «квіточки» порівняно з моїм майбутнім досвідом на фронті, — жартує «Том» (таке псевдо отримав як скорочення від прізвища - авт.).
На початку повномасштабного вторгнення він перебував у Львові, де з побратимами здобував сержантський фах. Але отримати сертифікат не судилося – завадила велика війна.
— Ми не сиділи склавши руки, а забрали свої документи й одразу організовано вирушили назад до столиці, - пригадує солдат. - До речі, вже тоді суспільство умовно поділося на два табори: одні всіляко підтримували військових, інші, скориставшись моментом, шукали матеріальну вигоду. Ми їхали двома групами: перший водій не взяв ні копійки – ще й дав безкоштовно води, їжі, цигарок. А другий, навпаки, - ціну загнув у кілька разів вищу за реальну.
Оскільки підрозділ Івана на той час уже виконував бойові (спеціальні) завдання на Бахмутському напрямку, приєднатися до них не було змоги. Долучився до оборони Києва. А вже згодом стартували періодичні ротації у складі рідного батальйону на запеклу Донеччину: Майорське, Нью-Йорк, Богданівка, Калинівка. Торецьк, Яблунівка…. Остання триває понад два роки, протягом яких «Том» змінив посаду й зазнав уламкових поранень.
Власне поранення «Том» отримав просто біля броньованого транспорту, коли їхав на заміну товаришів. Підступний FPV влучив поруч, і 17 дрібних уламків пронизали його від скроні й шиї — до всього тулуба та нижніх кінцівок. Але тоді Іван не звернув уваги й усе одно пішки подолав ще зо сім кілометрів до зазначеної точки. Уже на позиції, через кілька годин, коли трохи отямився і усвідомив, що німіють пальці та ліва рука, повідомив командира і медиків. До найближчого стабпункту — 12 км. Знову на своїх ногах. На щастя, згодом дорогою трапилося авто, яке зупинилося: суміжники везли полоненого і заодно підібрали нашого «туриста». Потім було кілька хірургічних втручань: один уламок лікарі так і не змогли дістати — тож носить його в собі.
«Том» має незвичне хобі — колекціонує шеврони: купує, знаходить, дарують. Раніше чіпляв їх на броню, але місця швидко стало замало, тому тепер колекція красується на великому червоно-чорному прапорі.
… Сьогодні — законна реабілітація та невеликий відпочинок. Але подумки воїн на передових рубежах — зі своїми побратимами і тваринами, яких постійно рятують і намагаються прилаштувати. Він вірить у справедливу Перемогу всупереч усім скептикам і часто уявляє, як тоді нарешті зберуться колишнім колективом гранатометників: згадають пережите і тих, чиї місця будуть порожніми за столом, але навіки зайнятими в їхніх серцях…
— Тепер я — дронщик. Перед цим був гранатометником, чим неймовірно пишаюся, — наголошує воїн. — Опанував і РПГ, і АГС, але моя особлива симпатія – це, звісно, МК-19. Американська зброя приємно здивувала своєю точністю й потужністю. Завжди «бальзамом на душу» було слухати ворожі перехоплення, як продірявлені під*ари верещать від страху. Орки постійно намагалися вирахувати й знищити наші позиції, але маскувалися ми віртуозно: іноді просто під носом у свинорилих влаштовували «бавовну», а ті не могли втямити, звідки.
Пережити хлопцю довелося чимало: від постійних інтенсивних мінометних і артилерійських обстрілів, прильотів «Градів», танкових залпів — до перестрілок і закидання гранатами диверсантів, які перебували зовсім поруч — у сусідній кімнаті тієї ж квартири.
📱
https://www.instagram.com/b4.101/ 📱
https://x.com/B4_101 📱
😀 l 😀
