Чотири роки.
Рівно чотири роки з початку повномасштабного вторгнення.
Рівно чотири роки відтоді, як я долучився до сил спротиву України.
Рівно чотири роки з моменту прийняття рішення - краще проживу один день людиною, аніж сто років кріпаком.
Багато чого можна сьогодні сказати, ще більше хочеться сьогодні сказати - але немає сил.
Вже виривалося, що ця війна забрала п'яту частину мого життя, але це не так. За цей час, у цих умовах, довелося багато чого переосмислити, адаптуватися, тверезо глянути на світ, позбутися самогубчих ілюзій. Відкрив для себе багатьох авторів, філософію, Бога. Познайомився з безліччю цікавих, далебі видатних (хоча про це ще не знають) людей. Якби не вона, цього всього би не сталося.
Були й втрати. Надто багато втрат. Але найгірше з усього, що з кожним полеглим побратимом - вмирало щось у тобі, непомітно, мимоволі. Разом з ними гинула дотичність до світу. Співчуття. Туга за життям. Те, що раніше було цілою трагедією - перетворилося на буденність, дрібну подію, що вже не здатне зупинити навіть один день.
Докори. Докори, що якби ти працював краще, більше, завзятіше, наполегливіше - всі би вцілили. Докори, що ти мусив його врятувати - але не зміг, і на всьому білому світі не знайдеться винуватішої людини. Докори, що на їх місці мав бути ти. Що не маєш права бути тут - серед інших живих людей. Що твоє місце там, у землі.
Мені щастить на війні. Як щастило й до війни. Можливо, навіть побачу закінчення війни живим і без каліцтва.
Постійно нагадую собі, яке я маю везіння - побачити прийдешній день, відчути своє тіло, не відчуваючи болю.
Їх не треба згадувати лише цього дня, чи будь-якого іншого - їх ніколи не можна забувати. Не забувати: вони пожертвували найціннішим, що мали - власним життям. Віддали цінніше заради менш цінного - віддали себе заради когось. Заради всіх мертвих, живих і ненароджених.
Коли починається війна, кличуть солдата і Бога. Коли закінчується, про Бога забувають, солдата судять.
Так було завжди. І так буде знову.
