#Епізод 188. Червень-вересень 1654 року: похід у нікуди
До кінця літа 1654 року відбулося ще декілька подій, що додали останніх штрихів до нового порядку речей, що склався відтоді як, за словами московського царя Алєксєя:
"По милості Божій учинились під нашою государською високою рукою великі князівства Київське й Чернігівське, і гетьман Богдан Хмельницький, і все військо Запорізьке, і вся Мала Русь".
переяславців, на поклон до Москви поїхала делегація й від київської "міськради". Із собою кияни повезли старі привілеї, надані місту великими князями литовськими й руськими та королями польськими, і просили в царя їх підтвердження. І так само як жителі Переяслава, вони скаржилися на козаків, які тепер позаймали київські маєтності католицьких ксьондзів, що дали драпака в ході повстання, і вимагали повернути їх місту.
Московські бюрократи забрали в киян оригінали тих старих документів (начебто для ознайомлення), але натомість потім повернули тільки їхні копії та видали вже свої "государеві грамоти". Характерно, що в цих грамотах, описуючи ту "милість Божу", завдяки якій їм привалило стільки нових земель включно з Києвом, московити, уже не соромлячись, брехали, що вся "Мала Русь" давно просилася під царську руку й спамила Москву потоком "чолобитних". Хоча, як ми добре , окрім особисто гетьмана Хмельницького більше таким у нас ніхто не страждав. Зрештою, Києву було залишено його "магдебурзьке" право, за яким, зокрема, мало здійснюватися судочинство в місті, утім, у деяких справах уже допускалася можливість оскарження московитському воєводі як вищій інстанції.
З питанням маєтків, які київська влада хотіла повернути собі, забравши в козаків, так узагалі вийшло цікаво. Не бажаючи зайвий раз конфліктувати з гетьманом та київським козацьким полковником, московити відхилили прохання киян. Проте, постановили, що після десятирічного періоду "канікул", податки, що збиратимуться в Києві, повинні повністю йти в царську казну, а московитському воєводі виплати з міського бюджету мають бути розпочаті негайно. Усе по класиці: хто не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу... Слідом за киянами в Московію подалася делегація нашого вищого православного духовенства. Правда, поїхали вони без самого митрополита Київського, Галицького та всієї Русі , і не в Москву, а прямо до царя, що тоді керував облогою Смоленська.
І зроблено це було не від особливої любові до царя-батюшки. За відсутності Алєксєя, за старшого в Москві залишився тамтешній патріарх, а перетинатися з ним українським церковникам ой як не хотілося. Патріарх московський, який тоді з допомогою вихідця з наших країв Єпифанія Славинецького ще тільки вчив московитів хреститися правильно, вважав, що тепер він має бути головним і для православних українських земель. Тоді як київська церковна верхівка вважала (і це зафіксував уже знайомий нам Павло Алеппський), що
"З Константинополя ми одержали віру й обряди, і не можливо порушити цих зв'язків".
І на диво, цар Алєксєй, хоч і підтримував свого патріарха, не став тиснути на нашу делегацію, а просто підтвердив всі права Київської митрополії, яка залишилась під Вселенським Патріархатом.
Але не тільки в північному напрямку їздили тоді різноманітні делегати. Відмовившись поки від ідеї збирати податки з українських земель до царської казни, у московському уряді вирішили навпаки роздати козакам гроші авансом за службу. Такий собі "кешбек за пальне". Виплативши "зарплату" корпусу Івана Золотаренка, що продовжував бойові дії в Білорусі, царські посли поїхали під Фастів, де решта козацького війська й досі чекала розпоряджень щодо своїх подальших дій. Але, коли московити попросили в гетьмана показати їм козацький реєстр на обумовлені шістдесят тисяч війська, виявилося, що там ще й кінь не валявся, і ніхто того реєстру досі не склав. А точної цифри, скільки в нього зараз під рукою бійців Хмельницький не знає (упізнається українська школа ефективних менеджерів).
