http://telegraph.controller.bot/files/906520508/AgACAgIAAxkBAAJBWGlKTG_ZoxWFWP1BcjW1eD7eeH54AALTDWsbEUlQSh7pDyu8H3V9AQADAgADeQADNgQ#Портові_герої
Олександр Пасейлюк, працівник ВРР-2
«Я спілкувався з багатьма людьми, які були в окупації. Вони розповідали, що там відбувалося – це жах, який неможливо опанувати здоровим глуздом».
Усвідомлене рішення долучитися до Сил Оборони Олександр прийняв в перші ж дні повномасштабної війни. Тоді портовик вступив до лав територіальної оборони, пройшов навчання та відправився на південний фронт.
«Ворог напав на нашу країну, тож іншого варіанту я не бачив, окрім як йти та захищати її. Тоді було дуже багато мотивованих людей, налаштованих чинити опір.
Ще до 24 лютого я знав, що буде велика війна. Як тільки путін підписав визнання так званих «лнр» і «днр», то я одразу сказав брату, що війна є неминучою і треба щось робити. Те, що стану до Війська, ще не усвідомлював, адже невідомо було, якими саме стануть масштаби вторгнення», – розповідає Олександр.
Бойовий шлях розпочав на Миколаївщині, потім – Херсонщина. Спершу виконував завдання у ролі піхотинця. Через стан здоров’я зараз військовий переведений на інший напрямок діяльності – логістичне забезпечення:
«Виїжджали на точку, відстрілювалися, поверталися. Часто потрібно було пішки долати довгі кілометражі, при цьому нести деяке обладнання. Відбулося загострення хронічної хвороби. Мені зробили операцію, а після неї реабілітація тривала протягом 5 місяців. Запропонували роботу з документами, досі займаюся ними».
Захисник з перших днів у Війську обіймав посаду командира одного з підрозділів бригади. Його призначили через досвід під час строкової служби.
«Колективи у мене змінювалися тричі. Спілкуюся з хлопцями, з якими служив на початку. Незважаючи на те, що я був їхнім керівником, всі були на рівних. Ніхто не звертав уваги на те, хто як називається, бо всім потрібно виконувати одну роботу. Можливо, це через те, що всі ми були добровольцями і мали шалену мотивацію, хотіли воювати, а не так, як зараз. Ціную в товаришах по зброї чесність, вона є ключовою у формуванні людських відносин», – ділиться Воїн.
Військовий визнає, втримувати мотивацію постійно не виходить. На це є низка причин – як зовнішніх, так і всередині держави:
«Міжнародна обстановка зараз є такою, що ми періодично відчуваємо зневіру. Крім того, надзвичайно багато цивільних припинили звертати увагу на війну. Таке ставлення гнітить морально і знижує мотивацію. Водночас ми розуміємо, що не можемо опустити руки, хоча військові втомилися від війни не менше, ніж цивільні, а часто і більше. Ми пішли на фронт, щоб в тилу люди мали можливість жити і заробляти собі на шматок хліба. Тим цивільним, хто люблять казати: «Как всьо ето надоєло, моглі би уже договоріться», не слід роздавати подібних порад. Я спілкувався з багатьма людьми, які були в окупації. Вони розповідали, що там відбувалося – це жах, який неможливо опанувати здоровим глуздом. З ким домовлятися? З цими нелюдами?».
Олександр працює в порту з 1993 року. Захисника чекають дружина, син, дочка, батьки, родичі. Чоловік мріє повернутися до цивільного життя та подорожувати разом із родиною. Констатує: в найближчому майбутньому це не відбудеться.
«В тих умовах, яких ми зараз опинилися, то справедливої перемоги бути не може. Нас примушують віддати агресору свої землі і називають це шляхом до миру. Ймовірне якесь тимчасове «перемир’я», тобто заморозка, але це допоки росія не відновить сили і не попре знову», – резюмує портовик.
Дякуємо Олександру за сміливий крок – відправитися на фронт, аби ми в тилу могли мати вільне життя. Нехай мотивація та сили не покидають Вас, здоров’я не підводить, а поруч завжди буде надійна команда, на яку можна покластися за будь-яких обставин.
![Український Арт Дайджест від [esthète] Газети Profile](/_next/image?url=https%3A%2F%2Fcdn.tgdio.com%2Fchannels%2F2025%2F10%2FcalendART.webp&w=256&q=75)
