Щоб осягнути глибину філософії трагічної надмірності Петера Весселя Цапффе варто спершу розібратися з ключовими термінами, які слугують фундаментом його концепції. Розглянемо один із текстів із книги «Останній месія», а саме «Завдання театру».
Ми мусимо припустити, що людина — єдиний біологічний вид на Землі, здатний до самоаналізу і такого рівня рефлексії, що дозволяє їй оцінювати власне становище стосовно інших істот.
Якби людина була притаманна лише здатність до рефлексів без компенсаційного механізму…
І Компенсаційний механізм — це психологічний «запобіжник», який автоматично вмикається, щоб приборкати надлишок пізнання. За Цапффе, людина — це біологічний парадокс: ми наділені надмірною кількістю свідомості, яка не потрібна для виживання, але яка здатна осягнути безглуздя власного існування.
Це система фільтрів, яка не дає нам щосекунди усвідомлювати власну смертність, космічну самотність та хаос буття. Без цих механізмів людська психіка просто вибухнула б під тиском істини, тому мозок створює ілюзію порядку, сенсу та важливості повсякденних справ, компенсуючи жах реальності штучним спокоєм.
…вона дуже швидко усвідомила б повторюваність і жахи природи. Тверезий розрахунок переваг і недоліків буття призвів би до усвідомленого заперечення самого життя. Щоб цьому зарадити, природа створила у людині стійкий стан опору…
ІІ Цапффе стверджує, що природа, «схаменувшись» після створення занадто розумної істоти, вмонтувала в нас стан опору. Це активна, підсвідома оборона проти екзистенційної правди, яка реалізується через чотири головні стратегії:
Ізоляція — відкидання негативних думок.
Фіксація — прихильність до авторитетів, релігій чи ідеологій.
Відволікання — постійна зайнятість справами чи розвагами).
Сублімація — перетворення трагізму на мистецтво чи філософію.
Стан опору — це вбудований імунітет проти відчаю, який дозволяє нам продовжувати жити, ігноруючи прірву під ногами.
У певні моменти ми чітко відчуваємо, що означає бути людиною — раціональною і чутливою істотою, вкинутою в світ, де діють чужі закони. І якщо це усвідомлення приходить без посередника, тоді перед нами відкривається глибокий досвід самотності - Weltschmerz…
ІІІ Weltschmerz позначає глибоке відчуття розриву між ідеальними прагненнями людського духу та недосконалою, жорстокою реальністю світу. Це біль від розуміння того, що наші запити на справедливість, логіку та вічність ніколи не будуть задоволені «чужим» і байдужим всесвітом.
Коли захисні механізми дають збій і людина опиняється віч-на-віч із буттям без прикрас, вона відчуває цей «світовий біль» — усвідомлення того, що ми є духовними істотами в бездуховному механізмі природи.
Термін був введений німецьким романтиком Жан Полем, а у контексті Цапффе набуває особливої гостроти.
Глибокий досвід самотності — Weltschmerz.
