"Я, Тітуба, чорна відьма з Салему", Маріз Конде
#прочитане #fiction
Мамо, хіба наші муки не матимуть кінця? Якщо це так - я ніколи не народжуся.
✨Думаю, якщо ви хоч крихту цікавився історією салемських судів над відьмами, то чули про Тітубу - одну з обвинувачених у чаклунстві та рабиню. Власне, це і є майже усе, що відомо про Тітубу реальну - документи не зберегли інформації ні про її походження, ані подальшу долю. І Маріз Конде у 80-х забажала це виправити.
✨"Я, Тітуба..." - магічно-реалістичний, феміністичний, постколоніальний, постмодерністський роман. Це не біографія, не історична драма і не глибоке психологічне дослідження; а радше байка-притча, яку ніби крізь час і простір переповідає дух самої Тітуби. А остання у версії Конде народжена рабинею на Барбадосі та дійсно знає чари - хоча наразі науковці схиляються до думки, що справжня, історична Тітуба походила з корінних народів Америки.
✨Чимось мені ця книга нагадала "" Меґґі Джиленголл: розлючений жіночий дух ніби постає з могили, аби вписати себе назад в історію, повернути контроль над власним наративом. Це історія про те як людина, змушена неодноразово обирати між життям та гідністю, упосліджена за усіма можливими факторами - статтю, расою, станом, вірою, освітою - намагається прокласти собі шлях. Але до чого - до спокою? щастя? могутності? кохання? а можливо, навіть свободи?
Яка ж я була нікчемна дурепа, коли вірила, що достатньо заявити про свою невинуватість — і мені повірять! Яка ж я була нікчемна дурепа, коли не знала, що чинити добро злим або слабким - означає коїти зло!
✨Стиль написання тут своєрідний, і я потоваришувала з ним не одразу. Тітуба, як оповідачка, дуже свідома свого місця і ролі, тож стіна між нею та читачем є радше тонкою завісою. Проза подекуди дуже висока, місцями відчутно дидактична, а десь і підкреслено анахроністична (аж до дискусії про фемінізм у тюрмі в 17 сторіччі - але не жахайтеся, якщо тут може з'явитися Естер з "Червоної літери" Натаніеля Готорна, то чому б їй і не взяти трохи сучасного вокабуляру?).
Та була одна річ, якої я не знала: жорстокість - це дар, з яким приходять у цей світ. Її не можна набути. Ті з нас, хто не народився з пазурами та іклами, приречені програвати всі битви.
✨Тітуба - не ідеальна героїня. Неможливо не співчувати серії нескінченних нещасть, що випадають на її долю, проте поведінка самої героїні багато в чому фруструє: любов до чоловіків часто заводить її у біду (хоча я б назвала цей текст дуже секс-позитивним, ю ґоу ґьорл), а ще, попри всі страждання, вона так і не може пробудити у собі глибинну ненависть до кривдників. Втім, фінал книги мене струсонув та змусив переоцінити добрячу частину тексту - визнаю, авторці вдалося добряче поводити читача за ніс.
✨Своєрідний, цікавий текст, хоч і трішки неоднозначний; але зі своєю головною задачею - змусити нас почути голос Тітуби, вислухати її сповідь - Маріз Конде точно впоралася. Але обережно, тригери: тут багато всіх видів насильства, в тому числі і сексуального.
Я прибуваю на землю, яку втратила. Повертаюся до покинутої потворності її ран. Впізнаю її за запахом - запахом поту, страждання і важкої праці. Але водночас - це різкий, гарячий аромат, який, на диво, приносить мені розраду.
