Заморозила, значить, яйцеклітини.
Не так давно мене вдарила якась чергова криза самоідентичності, і я почала думати над тим, чи хочу колись узагалі стати мамою. Раніше це питання не стояло: не хотіла. Доволі просто відмовлятися від материнства у 20 років — фертильність добра, яйцеклітин тьма-тьмуща (ясла повні), попереду купа часу, аби вирішити, кого няньчити в майбутньому: Русланчика, зачатого під Еріка Клептона, чи двох йоркширський тер'єрів, на ім’я Версаче та Антон.
Відмовлятися від материнства в 30+ треба трохи свідоміше, адже фертильність іде на спад. Це, звісно, не last call, але привід подумати, чи входить у мої плани на наступні 10 років (крім кольорової плиточки у ванній та подорожі на Ібіцу) ще й дитина. Тож я подумала-подумала — і вирішила, що… не знаю. Не знаю, чи хочу стати мамою. Не знаю, чи колись захочу. Не знаю, що відчуває жінка, яка мріє про дітей. Не знаю, що відчуває чайлдфрі-жінка. Мабуть, це шлях самопізнання, який треба пройти, коли (як у моєму випадку) в сраку клює біологічний годинник. Тож було ухвалене рішення морозити яйцеклітини, аби ще мати час «подумати».
На процедуру з кодовою назвою «на нерест» я поїхала до Києва. Якщо коротко, це так: 2-3 місяці тверезості «до», купа аналізів, два тижні двічі в день гормональні уколи в живіт, потім вилучення зрілих яйцеклітин та відновлення 5-7 днів перед тим, як можна сісти в літак назад до Валенсії (я зараз тут мешкаю). Звісно, я дуже нервувала. Гормони та їхні наслідки, уколи, які я ніколи сама собі не робила, переживання, чи все вдасться, коливання настрою від «я дуже зважено ставлюся до себе і свого майбутнього» до «треба було народити в 19 років від якоїсь несурази й не морочити собі голову». Однак усе йшло добре. Крім росії, певна річ. Стимуляція яєчників — це, звісно, не вагітність, але все ж таки доволі делікатний стан, під час якого жінці хочеться спокою, нормального режиму дня та підтримки, а не 895 шахедів, блять, у хату. Червень, у який я приїхала, був у Києві саме таким — важким. Коли в тебе пиздує дах через гормони, а у твого будинку пиздує дах через балістику — настрій le fantastique. Хочеться не те що не «ікритися», хочеться влупити коньяку з паштетом, намащеним на хлібець, залишений у шафці з часів великої міграції людини з Африки, та піти спати на три доби. Але графік — укол щодня о 9 ранку та 9 вечора, аналізи крові, УЗД.
У цей період я вийшла на якийсь новий рівень захоплення жінками. Ті, які обирають зараз вагітніти, народжувати та ростити дітей в Україні, стали для мене буквально богоподібними істотами, у яких замість серця ніжна півонія, а замість тіла — сталевий обладунок. Клянусь, я заходила у свою репродуктивну клініку, та бачила в ній не вагітних, а двадцять святих ікон. Діви Марії в сарафанах у квіточку. Зустріла там якось свою приятельку з часів універу. Вона з усмішкою сказала, що двічі робила замороження яйцеклітин та аж чотири рази ЕКЗ (штучне запліднення), поки нарешті вдалося завагітніти. «Хотіла бути естетичною матусею, — сміється, — а буде хлопчик. Доведеться замість бежевої сукні купувати йому ліжко зі Спайдерменом. Катастрофа». Щастя, звісно, але ж скільки їй довелося пройти невдалих спроб, емоційного та фізичного навантаження, розчарувань, думок «а може, зі мною щось не так?» і все це під звуки сирен та вибухів. Неймовірно. Думаю, я б крякнула.
Я досі не знаю, чи захочу стати мамою і чи знадобляться мені колись мої яйцеклітини. Але я вже точно знаю, що кожна жінка направду проходить непростий шлях, обираючи чи заперечуючи материнство як соціальну роль. Репродуктивний тиск, обмежена фертильність, незапланована, обірвана, рання чи складна вагітність, самотність у своєму виборі або самокопання «чи правильно я роблю», «чи зможу я потім», «чи мені варто було взагалі народжувати?», пологи взагалі як явище і зрештою — велика відповідальність бути мамою. Додайте до цього війну.
Тож щоб ви для себе не обрали, любі, ви не самі. Кожна для мене вже ікона, що носить сарафан у квіточку — знайте це.
