Ми зайшли вже надто далеко, почавши ділити країну на “правильних” і “неправильних”, на “тих, хто воює” і “тих, хто не такий”, на “ТЦК” і “цивільних”, на “фронт” і “тил”, і це одна з найгірших речей, які можуть статися з країною під час великої війни.
Правда в тому, що Україна тримається не лише на окопі, вона тримається на зв’язку між окопом і тилом, на людях, які воюють, які донатять, які виробляють, лікують, везуть, ремонтують, навчають, збирають, чекають… Якщо цей зв’язок рветься - рветься вся конструкція свідомого суспільства, і саме тому сьогодні треба говорити не мовою ненависті, а мовою єдності.
Так, ТЦК стали однією з найгостріших тем в інформаційному полі. Але якщо приберемо емоції і подивимось на факти, ситуація наступна.
За словами Олександра Сирського, станом на лютий 2026 року саме ТЦК забезпечують близько 90% поповнення Сил оборони, а ще близько 10% людей приходять через рекрутинг. Тобто можна скільки завгодно кричати “розпустити ТЦК”, але це означатиме пряму загрозу зриву мобілізаційного ресурсу.
Друга правда полягає в тому, що криза довіри до цієї системи теж не вигадана. Офіс омбудсмана повідомляв, що у 2025 році отримав 6127 звернень щодо ймовірних порушень прав громадян під час мобілізаційних заходів. Це не означає, що кожне звернення автоматично є доведеним порушенням, але і не скасовує того, що проблема дійсно існує і її неможливо ігнорувати.
Так само неможливо ігнорувати й напади на працівників ТЦК. За даними Сухопутних військ, з початку повномасштабної війни було зафіксовано 272 напади на військовослужбовців ТЦК та СП, а четверо військових загинули під час виконання службових обов’язків. Це вже ознака того, що суспільна агресія перейшла в небезпечну фазу, і ось тут починається головне. Якщо одна частина суспільства бачить у людях лише “мобілізаційний ресурс”, а інша починає бачити у військових та в усьому, що пов’язано з мобілізацією, лише ворога всередині країни, - це вже не просто конфлікт навколо ТЦК, це руйнування внутрішньої єдності, а для держави, яка воює з противником, що має значно більші демографічні й економічні ресурси, такий розкол - стратегічно смертельно небезпечний.
У 2024 році Україна мала близько 37,86 млн населення, тоді як Росія - близько 144 млн. За номінальним ВВП Україна мала близько 190,74 млрд доларів, тоді як Росія - понад 2 трлн доларів. Це означає, що ворог має значно ширшу людську та економічну базу для довгої війни. Саме тому Україна не може дозволити собі розкіш внутрішнього саморуйнування. Навіть за чисельністю сил різниця промовиста.
У 2025 році Володимир Зеленський заявив що в Силах оборони України служать 980 тисяч осіб в Україні, тоді як у 2024 році Путін наказав збільшити чисельність російської армії до 1,5 млн активних військовослужбовців. Це не тотожні за методикою показники, але вони дуже чітко показують суть - Росія має більший запас масштабування війни.Саме тому нам критично потрібне не взаємне поїдання, а зворотний рух - до єдності, яку країна відчувала в березні 2022 року. Тоді не було цієї хворобливої моди шукати, хто “не такий українець”. Тоді була інша логіка: хто чим може - той тим і тримає країну. Хтось ішов у військо, хтось віз бронежилети, хтось запускав виробництво, хтось купував дрони, хтось працював по 20 годин без вихідних. Країна тоді трималася не на ідеальності системи, а на моральній зібраності суспільства. Сьогодні цього дуже бракує. Бо не всі, хто не на фронті - байдужі, не всі, хто бояться - зрадники, не всі, хто працює в ТЦК - садисти, не всі, хто критикують мобілізацію - вороги, і не всі, хто у формі, автоматично мають рацію лише тому, що вони у формі. Коли ми спрощуємо одне одного до карикатури, ми починаємо працювати на розкол. А будь-який розкол у воюючій країні працює на ворога. Тому головне питання не в тому, кого “поставити замість ТЦК”, і не в тому, як ще сильніше когось принизити в інформаційному полі. Головне питання - як зробити так, щоб система була одночасно ефективною, законною і справедливою. Бо без відповідальності не буде ні довіри, ні мобілізації, ні сильної держави.
