Питання: Який же це «екзистенційний виклик», якщо потенційна жертва сама зламала механізм, який мав унеможливити створення ядерної зброї Іраном? І в якому сенсі «залишити його режиму - означає визнати його право на ядерний шантаж у майбутньому»? Хто кого шантажував і шантажує?
Очевидно, це питання потребує розгорнутої відповіді. Почнемо з позицій сторін перед 2015 роком.
Іранці розробляли ядерну програму, що дісталася їм ще з часів шаха - США в рамках програми «Атоми для миру» (1957) допомогли йому з першим дослідницьким реактором, однак повноцінну програму збагачення урану Іран розвивав самостійно вже після Ісламської революції 1979 року. На початку 2000-х хитрий перський розум вигадує абсолютно блискучу комбінацію: Іран, який перебував під санкціями з 1979 року, потребував доступу до ринків та інвестицій - і тему розробки ядерної програми (Бушер, збагачення урану) вирішили використати на переговорах як козирну карту.
Поступово всі втягнулися в цей процес, але сама думка про те, що ісламістський авторитарний режим матиме ядерну зброю, лякала всіх. Рада Безпеки ООН наклала на Іран безпрецедентні санкції, намагаючись призупинити цей процес, а ізраїльтяни займалися своєю улюбленою справою - вбивством інженерів-атомників.
Врешті-решт у 2014 році сторони почали закритий діалог - дещо з того, ясна річ з елементами голлівудського трешу, показано в одному із сезонів «Homeland». Тоді при владі в Ірані перебував президент-реформатор Хасан Рухані, а в Білому домі - Обама. Угода відбулася, всі раділи.
Чому тоді раптом Трамп у 2018 році з гуркотом її розірвав? Проста відповідь - Нетаньягу, який починаючи з 1992 року, щойно з'явившись на ізраїльській політичній арені, обрав Іран своїм «Карфагеном». Тут не треба було нічого вигадувати - обидві країни справді перебували практично у стані «тихої» війни, а їхні інтереси в регіоні повністю суперечили один одному. Ідея іранської атомної бомби - це ідея-фікс Бібі.
І тут ми переходимо до іранської сторони. Арабська весна 2010–2013 років відкрила для іранських амбіцій нове вікно можливостей, а ресурси, отримані після 2015 року, - не всі, але левова частка - пішли на ракетну та дронову програми і на поширення впливу в регіоні. Цьому, як не парадоксально, сприяли й самі США: хаос в Іраку призвів до появи ІДІЛ, і американці потребували іранців для боротьби із сунітськими джихадистами. У пустелі беруть воду від того, хто її пропонує.
Упродовж 2015–2023 років Іран розширив свій вплив на весь регіон, пробивши так званий шиїтський коридор від Тегерану до Бейруту; на півдні з 2014 року підтримав рух «Ансар Аллах», відоміший як хусити. Все це, звісно, робилося з міркувань стратегічної оборони, яка передбачала: краще вести війни на території інших держав, ніж битися на власній. До 2018 року іранці практично взяли під контроль - повністю або частково - Ліван, Сирію, Ірак та Ємен, створюючи загрозу іншим полюсам сили в регіоні.
Далі ви знаєте. Білий дім прийняв ці аргументи до уваги - до того ж ніщо так не тішить Донні, як можливість скасувати рішення Обами чи Байдена. Потім почалося те, що почалося: 2023–2025 роки - Газа та Ліван, 2024-й - Сирія. Сталося те, чого іранські стратеги боялися найбільше: втративши лінію оборони на чужих територіях, вони отримали війну на власній.
