Які перемовини збережуть життя людей?
Мої наставники вчили мене фокусуватись на меті, а не на засобі. Засіб завжди вважався похідним і був обраний, виходячи з того, яка перед людиною або командою стоїть задача. Втім, говорити про засіб зазвичай простіше, ніж про мету. Приблизно настільки ж простіше, як продати абонемент у спортзал, порівняно з його регулярним відвідуванням.
Американська адміністрація, наприклад, дуже зосереджена на перемовинах як засобі досягнення мети. Цілком передбачувано, беручи до уваги назву книжки американського президента. Можливо, президент США хоче як краще, але зараз виглядає, наче він просто відкидає складну і неприємну частину питання, яке намагається розв'язати. І переходить відразу до бажаного результату: сіли за стіл, швиденько поговорили, підписали угоду.
Обговорювати перемовини Україна – РФ щодо завершення війни ЗАРАЗ мені складно. Абсолютно не з психологічних чи ідеологічних, а суто з прагматичних причин.
По-перше, ніщо з доступної мені інформації не вказує на готовність РФ на компроміси, які не несли би загрози майбутньому існуванню України в формі, відмінній від політично, економічно, соціально підконтрольної РФ території. Не схоже, що для росіян є прийнятним наше право жити за власними законами.
По-друге, в умовах нікчемності міжнародних безпекових інститутів і специфічних тактико-технічних характеристик наших ключових партнерів гарантувати виконання домовленості може тільки чесне слово керівників РФ. Без коментарів.
В даних обставинах фактично відсутній позитивний для українського суспільства переговорний сценарій. При цьому як для тієї частини, яка каже "держава first", так і для тієї, яка притримується "люди first" наративу. Це означає, що перемовини можна вести, але не варто очікувати від них багато.
Разом з тим, ані ідею результативних україно-російських перемовин, ані важливість перемовин як інструменту особисто я не відкидаю. Для перемовин з РФ має прийти час і скластися умови. Перемовини як інструмент варто застосувати інакше. Як? Запропоную нижче.
Спочатку хочу сформулювати, які умови допоможуть нам прорубати в переговорних сценаріях бодай вікно в позитивний (читай: прийнятний) для України шлях. Якщо коротко – то встановлення контролю РФ над Україною (або її основною частиною) має стати нереалістичним. Очевидно недосяжним у середньо- і довгостроковій перспективі.
Легко сказати, але доволі складно зробити. Підходів до того, яким чином Україна може зняти питання потенційної окупації або мінімізувати його ймовірність, – багато. Вже протестовані: міжнародні гарантії (обіцянки) недопустити, намагання "пройти між крапельками", тобто грати у своїх інтересах, не порушуючи зростаючих апетитів РФ.
Не протестованими залишаються такі підходи, як радикалізація (має багато недоліків, не гарантує результату); тотальна мілітаризація (населення, промисловості, медицини, навколишнього середовища); створення страшної зброї, яка завдасть непоправних збитків агресору – і тому подібне.
Важливо пам'ятати і про інші, невійськові виміри стійкості, яка (нагадаю) має бути очевидною: міжнародний, економічний, соціальний, політичний, правовий, екологічний тощо. Глобально, нам треба визначитись, як ми ЖИВЕМО далі. Як ми живемо, щоб у цій країні було достатньо круто, щоб жити в ній далі і залишати в ній своїх дітей. При тому – щоб бути badass enough, щоб напасти на нас було дорого.
На які компроміси ми готові піти не з РФ – а з собою? Кому в складних і стресових умовах, у додачу до тотальної дезінформації, ми довіряємо настільки, щоб довірити народити візію майбутнього життя? Як впровадити цю візію, якщо зробити традиційний український хід "кожен пішов своїм шляхом" – не буде можливим?
Ось тут перемовини будуть чудовим інструментом. Авжеж, не в Стамбулі – а в іншій формі, іншим складом сторін.
https://blogs.pravda.com.ua/authors/serdiuk/6834c4d85d566/
